Ознайомтеся зі справою Саввіних проти України. Це реальна справа, яка розглядалася в Європейському суді з прав людини.  Ваше завдання полягає у тому, що Ви повинні приміряти на себе роль обвинувачення (тобто навести докази, що держава правомірно відібрала дітей у подружжя) і роль захисту (тобто навести аргументи, що подружжя не отримало вчасної допомоги від держави і дітей в них не мали права забирати)

У текстовому редакторі Ви формулюєте свої аргументи, а потім завантажуєте свої відповіді

Виконати до 15 травня включно

​

Справа «Савіни проти України»

Подружжя, членам якого більше 50 років, проживало в місті Ромни. Вони були сліпими від народження. Мешкали у двокімнатній квартирі, що не належала їм на праві власності. У квартирі не було гарячої води та газу.

Подружжя мало 7 дітей: Олесь (1991), Марія (1992), Євген (1993), Петро (1995), Світлана (1997), Катерина (1998) і Тарас (2001).

У 1997 році Олесь був примусово поміщений в Дитячу загальноосвітню школу-інтернат для дітей-сиріт. Батьки забирали його на вихідні та свята. При цьому, адміністрація школи скаржилася до місцевих органів влади, що дитина тікає та жебракує.

У лютому 1998 року Марію, Євгена, Петра та Світлану забрали до дитячого державного будинку, бо батьки не могли за ними доглядати. Спочатку дітей розмістили у різних дитячих будинках, проте потім вони опинилися в одному. Пізніше Петра зі згоди подружжя усиновили чужі люди.

У період між 1998 та 2004 роками служба у справах неповнолітніх разом з органом опіки  та піклування й іншими соціальними службами провели близько 10 оглядів місця проживання подружжя, вивчаючи умови, в яких перебувають інші діти. За їхнім звітом, умови були жахливі: кімнати потребували ремонту, були холодними та брудними, посуд був не митий, стояв запах екскрементів, одяг був розкиданий, дитячий матрац був посередині квартири і пахнув сечею, на кухні не було їжі, діти були брудними. Іноді подружжю надавало підтримку товариство сліпих, а також волонтери.

Подружжя зверталося до місцевої влади з проханням підключити газ, проте 10 січня 2000 року їм офіційно повідомили, що їхні сусіди категорично проти, оскільки вважають, що це небезпечно, оскільки ті сліпі, а також, що це технічно неможливо зробити. Один з подружжя був безробітним з початку 90-х і держава не допомагала йому знайти роботу. Інший працював, поки не вийшов на пенсію.

16 лютого 2000 року Катерину обстежив лікар. У неї було виявлено слаборозвинуті розмовні функції та анемію першого ступеня – інших розладів установлено не було.

27 лютого 2001 року подружжя отримало допомогу у розмірі 150 грн. на оплату електрики.

8 липня 2003 року місцева влада видала подружжю попередження, що їм потрібно покращити умови проживання, в яких ростуть їхні діти.

5 січня 2004 року прокуратура за поданням служби у справах неповнолітніх подала позов про відібрання Олеся, Катерини та Тараса у подружжя та розміщення у державному дитячому будинку.

2 грудня того ж року суд задовольнив позов прокуратури, вказавши, що батьки не дбають про дітей, вони часто голодні, брудні та регулярно залишаються самі вдома, живуть у жахливих умовах і антисанітарії. Також було вказано, що діти мають першу ступінь анемії.

Подружжя подало апеляцію, вказавши, що сімейний кодекс дає вичерпний перелік підстав для відібрання дітей (експлуатація, наркоманія, алкоголізм та інші). Проте вони не вчиняли жодних подібних дій. Також вони стверджували, що дії влади засновані лише на тому факті, що вони сліпі.

14 лютого 2005 року сумський апеляційний суд відмовив у задоволені апеляції подружжя. Він підтвердив твердження суду першої інстанції, що залишити дітей з батьками небезпечно для їхнього здоров’я та життя, а також це погано для виховання.

Подружжя подало касаційну скаргу. Проте 22 березня 2006 року Верховний суд відмовив у її задоволенні.

При цьому діти не були заслухані під час жодного з цих трьох судових процесів.

Рішення  суду  було  виконано  23  червня  2006  року. Катерина  була  поміщена  в  Ромнах, а Олесь з Тарасом у Сумах, що більше 100 км від Ромен. Олесь продовжував тікати з інтернату.

Подружжя подало заяву в Європейський суд з прав людини, стверджуючи про порушення статті 8 Європейської конвенції про захист прав людини в контексті «Право на повагу до сімейного життя».

Викладач: Європейський суд у справах людини постановляє, що:

а) протягом трьох місяців з дня, коли рішення стане остаточним відповідно до пункту 2 статті 44 Конвенції, держава­-відповідач має сплатити заявникам спільно 5000 (п’ять тисяч) євро відшкодування моральної шкоди плюс будь-­який податок, який може бути стягнуто з цієї суми; ця сума має бути конвертована у національну валюту держави­-відповідача на день здійснення платежу;

b) зі спливом зазначеного тримісячного строку і до повного розрахунку на цю суму нараховуватиметься простий відсоток (simple interest) у розмірі граничної позичкової ставки Європейського центрального банку, яка діятиме в цей період, плюс три відсоткових пункти.